Текст поста
Це була, загалом, звичайнісінька історія. Таких — хоч греблю гати, просто не всі вчасно помічають тривожні дзвіночки.
На заводі, у відділку, де працював мій чоловік Мишко, стався управлінський вакуум. Начальник пішов — чи то на пенсію, чи в тепліше місце, не знаю. Охочі на його посаду знаходились регулярно, але якось не приживалися.
Один протримався кілька місяців і втік, грюкнувши дверима. Тому що робота нелегка та відповідальна — начальство вимагає, до працівників свій підхід потрібен.
Другого переманили на «хлібну» посаду, як у нас люблять говорити, хоч, скоріше, він сам з радістю втік. У результаті у відділку почався класичний роздрай: кожен тягнув ковдру на себе, терміни горіли, відповідальність розчинилася у повітрі. Начальника немає — народ розбігався за довго до кінця робочого дня, незважаючи на прохідну.
І ось тоді керівництво вирішило: досить шукати людей зі сторони, треба висувати свого — того, хто знає тонкощі роботи, та й з працівниками відділку на одній нозі. Вибір припав на мого Михайла.
— Ну, а хто, якщо не я? — сказав він мені тоді з таким виглядом, ніби його щонайменше на Нобелівську премію висунули. — Я тут усіх знаю, всі процеси розумію.
Я знизала плечима. Працював він і справді давно, не ледар, руки з потрібного місця ростуть. То чому б і ні?
***
Зарплата, звісно, у нього зросла, була 25 тисяч — тепер почав одержувати сорок. Тут не посперечаєшся: сорок тисяч на місяць — це приємно. Тільки разом із цифрами в платіжці у Мишка різко зросла самооцінка. Причому не поступово, а ніби хто клацнув тумблером.
— Ну що, — заявив він мені якось увечері, сідаючи за стіл і посуваючи до себе тарілку з варениками, які я ліпила цілий вечір. — Давай, жінко, метушись швидше. Настав час уже зрозуміти тобі, хто в сім'ї головний.
— Це ти про себе, чи що? — я спочатку навіть розсміялася, подумала — жартує.
— Ну, не про тебе ж! Хто в сім’ю гроші приносить?
— А я хіба нічого не заробляю?
— Ну, ти... Якісь двадцять тисяч — хіба то гроші? А от добав сюди мої сорок — це вже справжні гроші!
— Мишко, ти чого? Які такі гроші?
— А сорок тисяч — тобі не гроші? Де ти ще без мене стільки візьмеш? — він дивився серйозно, тим самим новим поглядом, в якому читалося: «Тепер я тут головний».
Та ні, я ж не проти! Сорок тисяч — непогана сума для нашого регіону, та й взагалі грошей багато не буває. Але сказати, що щось надто змінилося для нас — не скажу. Кредитів у нас не було, іпотеки також. Жили ми в моїй квартирі — я її від свого батька успадкувала ще задовго до заміжжя. Машина у Михайла була, не люкс, звичайно, але й не розвалюха — ми самі назбирали грошей, купили разом. Діти вдягнуті-вбуті росли, вчились, до спортивних секцій ходили. Ми не бідували і від зарплати до зарплати не тяглися. Його двадцять п’ять плюс мої двадцять — на все вистачало, ще й відкладали потроху.
Ну, тепер більше відкладатимемо, може, у відпустку з'їздимо в гарне місце. Але щоб так: «Метушись, давай! Годувальник прийшов»?! До цього я не була готова. Але Мишко ніби вирішив, що раніше ми жили неправильно, а тепер нарешті заживем як треба. І повернувшись з роботи додому, він продовжував командувати, наче ми не сім’я, а його підлеглі.
***
Із грошима до мого чоловіка прийшли й проблеми. Причому такі, які раніше чомусь не існували.
Машина стала «не того рівня». Жінка (тобто я) — «якась не така». Будинок — «незатишний». Все раптом виявилося не так, не таке і не за статусом.
Раніше він був цілком нормальною людиною: міг і суп зварити, і посуд помити, і дітей відвезти на секції або уроки у них перевірити. Тепер же почав нахабніти. Причому із щирим подивом, якщо я йому на це вказувала.
— Я взагалі начальник, — кидав він. — Мені після роботи треба відпочивати.
— А мені? — запитувала я. — Я тут ким працюю, нагадай?
— Ну, ти ж менше заробляєш.
Ось тут, як то кажуть, і собака порилась. Різниця в двадцять тисяч між нашими зарплатами раптом перетворилася на прірву між «важливою людиною» та «обслуговуючим персоналом».
Я дивилася на нього і не впізнавала. Декілька місяців намагалася розмовляти, пояснювати, питати — що відбувається? А ле він мене не чув — ніби став іншою людиною. Або, що гірше, нарешті перестав прикидатися нормальним.
Особливо мене вразило, скільки в ньому виявилося зарозумілості. І добре б тільки зі мною! Він почав покрикувати на дітей, дратуватися через дрібниці, на сусідів підвищувати голос.
— Тату,— обережно сказав якось син,— ти раніше не кричав...
Мишко відмахнувся:
— Тепер мені не до сюсюкання! Я на роботі втомлююсь, робота в мене відповідальна, не в кожного така...
І тут я вперше подумала: а може без нього буде легше?
***
Рішення про розлучення я ухвалила не в істериці і не на емоціях. А спокійно, після чергової розмови з чоловіком, яка знову закінчилася нічим.
— Мишко, — сказала я, — давай розлучимося.
Він помовчав. І, як мені здалося, навіть зрадів.
— Ну, якщо ти так вважаєш… — протягнув він з полегшенням. — Може, й справді.
Розлучилися без скандалів. На дітей суд призначив аліменти — по 5200 гривень кожному на місяць. Чи й не золоті гори? Але й не нуль. Михайло зібрав свої речі і покинув нашу квартиру.
І кожен зажив своїм життям.
***
Начальником Михайло пробув рівно рік і два місяці. Показники відділу стабільно падали, народ бунтував, бо своє самодурство він приніс із собою і на роботу. Командувати йому подобалося, відповідати за результати — ні.
Врешті його звільнили за згодою сторін. Формулювання нейтральне, суть проста: не впорався.
Кілька місяців наш Мишко шукав роботу. Звісно, хотів знову на керівну посаду із зарплатою не меншою, ніж була — йому дуже сподобалось бути начальником. Але чомусь охочих взяти його «з досвідом керівництва» не було. Аліменти платити перестав — сказав, «тимчасово». Борг по аліментах зростав. Платити за оренду житла стало нічим, перебрався до матері, їй теж заборгував. Кредитну картку спустошив — банально проїв.
І лише тоді влаштувався туди, куди брали — на свої колишні двадцять п’ять тисяч.
З неба на землю падав наш Михайло гучно.
Чи розкаявся він? За його словами, так. Прийшов до нас, обіцяв, що все буде, як раніше. На мою думку, він просто захотів назад — туди, де було тепло, ситно та зручно. У сім'ю. Бо з мамою під одним дахом — життя не цукор.
Мама на що розраховувала? Що житиме з сином-начальником, з доходом не менше, ніж сорок тисяч, та мінімальними аліментами. А залишилася з ким? З людиною на стабільних двадцять п’ять тисяч гривень, та ще й із боргами по аліментах, по оренді, по комуналці.
От Мишко і прийшов до мене з розмовами про «все усвідомив» і «давай спробуємо спочатку».
Я відмовила.
Бо побачила, ким він є насправді. Зайві п’ятнадцять тисяч до зарплати його не змінили — просто зняли маску. Тому повернувся Мишко до матері.
***
Але колишня свекруха зрештою Михайла вигнала. Він став винаймати житло. Зарплата — двадцять п’ять, мінус аліменти, мінус оренда, мінус звичайні витрати. Не розгуляєшся.
Прибився він до баби з квартирою.
— Каракатицю знайшов, — із задоволенням пліткувала колишня свекруха. — В неї четверо дітей! Двоє вже дорослі, окремо живуть, двоє підлітків. Тепер Мишко з ними живе. Жіночка страшна, як ядерна війна. Сам мені сказав — живе тільки заради квартири.
Я слухала і не знала, сміятися чи плакати.
***
Час минав. Діти росли. Супутниці життя у мого колишнього чоловіка змінювалися із завидною регулярністю, але всіх їх поєднувало одне: вони були старшими, ніж Мишко, і з житлом.
Нині він живе із жінкою, якій скоро на пенсію.
А в людини ж була нормальна сім'я! Але не потрафило —призначили начальником, і корона виросла до неба та не дала нормально жити.
Як то кажуть, не в грошах щастя, а в умінні залишатися людиною, коли гроші раптом з'являються.
