Текст поста
Як починалась ця сімейна історія
Це реальна історія з життя, і почалася вона цілком буденно, ба навіть оптимістично.
Сім років тому ми з чоловіком в'їхали до крихітної однокімнатної квартири, купленої в іпотеку. Тоді вона здавалася нам шикарною: нарешті маєм свої стіни, свої ключі, можем жити за своїми правилами.
Ми платили внески справно, економили на відпустці, одязі, іноді навіть на їжі, втішаючи себе старим прислів'ям — терпіння і труд все перетруть.
І справді, перетерли. Іпотеку ми закрили, видихнули та вперше дозволили собі подумати про більше. Не про розкіш — про простір. Тому що нас стало уже троє, хотілося, щоб у доньки була своя кімната, хотілося не штовхатися ліктями на кухні і не перетворювати невеличку кімнату на спальню, вітальню та дитячу одночасно.
Але ще раз іпотеку брати не хотілося. Ми ледве перевели дух після першої. Тому чоловік згадав про свою квартиру в рідному місті — ту саму, що лишилась йому від батька.
— Стоїть мертвим грузом, — казав він. — Ні доходу від неї, ні користі. Продамо — і справа з кінцем.
Я кивала. Тоді я ще не знала, що наша реальна сімейна історія почнеться саме з цих спокійних слів, а закінчиться... Ну, слухайте далі.
Попросились «на пару тижнів», а живуть роками
Колись чоловік, отримавши від свого батька квартиру у спадщину, намагався здати її в орненду. Оскільки сам він жив в Одесі, а його квартира була в маленькому містечку Котовськ, що на Одесщині, то попросив допомогти матір і свою зведену сестру Поліну, які жили в тому самому місті. Але спроба отримати який-не-який прибуток від оренди провалилася.
— У нас тут нічого не здається, — запевняли родички. — Місто маленьке, попиту немає.
Невдовзі сестра попросилася пожити в братову квартиру «буквально на кілька тижнів» — із чоловіком та дитиною, поки, мовляв, не винаймуть собі житло. Мій чоловік погодився. Рідня ж, як не як. Та й житло стоїть пусте...
Минуло п'ять років. Поліна з чоловіком і дитиною обжились в братовій квартирі, як в себе вдома: фіранки, меблі, звички. Гніздо звили ґрунтовно, з розрахунком на довгі роки. От тобі й «кілька тижнів»!
Коли ми заговорили про продаж, мені стало ніяково. Прийдеться ж попросити Поліну звільнити житло. Чужих людей, зазвичай, виселити легше, ніж родичів. А тут історія про конфлікти в сім'ї, та ще й з перспективою непорозумінь.
Невдала спроба, або Життєва історія із присмаком саботажу
Чоловік сам розмістив оголошення про продаж на різних сайтах в Інтернеті. Ціна була ринковою, навіть трохи нижчою. З Поліною ми домовилися так: дзвінки приймаємо ми, узгоджуєм, а покази квартири потенційним покупцям — за сестрою.
Так було не зовсім зручно — доводилось по сто разів узгоджувать час переглядів. Але якщо в квартирі проживала сестра, то чоловік вирішив не вдаватись до послуг рієлтора. Невеличка така послуга Поліни братові за те, що користувалась його житлом п’ять років безплатно.
Ну, і попросили потихеньку підбирати собі житло. Ми ж були певні, що не сьогодні завтра з’являться покупці. Насправді все виявилося складнішим.
Покупці не йшли. Точніше, були покупці, але квартира їм чимось не подобалась. Стали ми ціну знижувати — результат нульовий.
— Дивно це все, — сказала я одного разу. — Квартира нормальна, район хороший, низький поверх, інфраструктура непогана. Чого вона нікому не потрібна?
Чоловік мовчав. А я подумала, що справа пахне саботажем зі сторони зовиці — не кожен захоче добровільно з'їхати з безкоштовного житла. Особливо, коли треба шукати собі квартиру в оренду за реальні гроші.
Так ця сімейна історія почала обростати неприємними припущеннями.
Спроба номер два — майже авантюрна
Дзвінок від свекрухи був неочікуваним, але її голос звучав бадьоро і впевнено:
— Навіщо вам перейматись, узгоджувати час переглядів? Скільки клопоту і вам, і нам! Напиши сестрі довіреність. Вона сама все продасть, а гроші тобі переведе. Так буде простіше і зручніше. Ми ж родичі, чого ти боїшся?
Чоловік на той час уже заморився від тих оголошень, дзвінків, домовлянь. То він з радістю ухопився за материну пропозицію.
— Логічно, — переконував він мене. — Сестра сама все зробить. Їй там на місці зручніше, ніж мені на відстані.
— Ну, і навіщо їй ці клопоти? — сумнівалась я.
— Та просто! Ми ж родичі, не чужі люди. До того ж, вона п'ять років безплатно жила в моїй квартирі, то з радістю зробить мені таку послугу. Невже, ти думаєш, вона мене обдурить?
А я була проти. Не тому, що недовіряла, а тому що мала життєвий досвід.
— Грошові справи з ріднею погано уживаються, — сказала я. — Стосунки добрі, поки не дійшло до грошей. Особливо до великих грошей.
Свекруха обурювалася:
— Твоя жінка всіх по собі міряє! Яка така недовіра між братом і сестрою?! Поліна чесна!
Але найбільше мене насторожило інше: зовиця, яка не приїхала навіть на наше весілля, бо далеко, раптом з радістю погодилася приїхати за довіреністю.
Надто вже охоче. Тому я сказала категорично: я — проти!
Усе ж таки рієлтор!
У результаті чоловік послухав мене та найняв рієлтора. Із місцевих, з Котовська.
Перша його порада була проста:
— Якщо хочете продати квартиру — мешканців треба виселяти. Вони заважають продажу.
І тут правда полізла назовні, як шило з мішка.
Виявилося, що на переглядах сестра розповідала потенційним покупцям всякі страшилки: нібито у мого чоловіка є брат, який наразі у в’язниці сидить, він, мовляв, тут прописаний, в любий момент може повернутись і вимагати свою частку, на яку має право. Ну, і звичайно, покупців тільки й бачили — кому за свої гроші потрібні суди та можливі проблеми?
От так мої підозри стали фактами.
Це була вже не просто авантюра, а справжнісінька історія з життя людей, де кровні узи тріщать під вагою власної вигоди.
Коли рідня стає чужою
Коли чоловік попросив Поліну звільнити квартиру, на тій стороні слухавки вибухнув скандал.
Він дізнався про себе багато цікавого: і невдячний він, і жорстокий, і сестру виганяє з дитиною на вулицю. Про те, що сім’я сестри п’ять років жила в квартирі, не платячи ні копійки, чомусь ніхто не згадував. До того ж, сестра має чоловіка. Хіба не його справа подбати за житло для своєї сім’ї?
Отже, мій чоловік наполягав, тож прийшлось Поліні звільнити чужу квартиру, в якій вона так гарно прижилась.
І — о, чудо! — за кілька тижнів покупець знайшовся, і угода відбулася. Чоловік приїхав до рідного міста, куплю-продаж швидко оформили у нотаріуса.
Але в Котовську зупинився він не в матері, і тим більше не у сестри. Переночував у друга. Мати йому навть не відчинила. Тільки крикнула через двері:
— Якщо ти чужим людям віриш більше, ніж рідним, то до них і йди!
Ця фраза стала фінальною точкою у їхньому спілкуванні.
Справжня історія з життя з хепі-ендом, але не для всіх
Отже, ми продали обидві квартири (чоловікову та нашу спільну іпотечну) і купили простору трикімнатну. Правда, у «спальному» районі. Але після нашої однокімнатної «клітушечки» вона нам була як палац!
А з матір'ю та сестрою чоловік більше не спілкується. Свекруха вважає себе ображеною — мовляв, брат вигнав рідну сестру з дитиною на вулицю.
Зовиця вважає себе скривдженою та обділеною, а особливо злиться, що брат не повівся на ідею з довіреністю.
А ми живемо далі, розуміючи просту істину: іноді довіра до рідних може вам вартувати дорожче, ніж послуги рієлтора.
Так закінчилася ця сімейна історія, яка змушує замислитись. Без примирення між родичами, але із висновками. Тому що кожна реальна історія вчить одному: грошові справи між родичами до добра не доводять.
