Текст поста
— Та ми з чоловіком навіть не думали ніколи свою окрему квартиру купувати! — розповідає тридцятичотирирічна Мар'яна. — Жили з моєю бабусею, всіх все влаштовувало. Я, живучи у цій квартирі з бабцею, і в інституті відучилася, і заміж вийшла, і чоловіка сюди ж привела, і двох дітей народила. Бабуся нас усіх любила, і завжди говорила: «Мар'янончко, ця квартира — твоя!»
І ось бабусі не стало, заповіту, виявляється, не було, і квартира відійшла моєму батькові! А він заявив: квартиру здаватиму! Хочете, можу здати і вам, мені все одно, але тільки ніяких знижок через родинні стосунки робити не буду, не розраховуйте...
— Тобто хоче, щоб ви винаймали у нього квартиру за ринковою вартістю? — дивується її подруга Тетяна.
— Ага. Квартира у чудовому стані, чоловік її буквально «вилизав» за ці роки. Ну і взагалі, три кімнати, «сталінка» у центрі міста з гарним ремонтом — це по нинішніх часах оренда не для бідних… Винаймати таку квартиру — це вся зарплата мого чоловіка, ось так. Я не працюю, сижу з дітьми, тож цю квартиру ми не потягнемо. Доведеться переїжджати!
Та і взагалі цей район ми навряд чи потягнемо, тож школу теж міняти доведеться, і це напередодні першого вересня… А школа у нас чудова, шкода! Возити сюди дітей? А хто возитиме? Бо мені, мабуть, тепер теж шукати роботу треба. Якщо навіть півзарплати чоловіка йтиме на оренду житла, ми не зведемо кінці… Не знаю, голова кругом! І образа дика — як же так? І на батька, і на бабусю теж…
***
…У цій квартирі Мар'яна справді живе вже сімнадцять років — з того самого дня, як приїхала до столиці вступати до інституту. Раніше жила з мамою у далекому Закарпатті, там і школу закінчила. З батьком мама була вже тоді давно розлучена, він працював десь у Польщі, казали, що й повертатись не збирається. Батькова мати, бабуся Мар’яни, жила в Києві. У тій самій квартирі майже в центрі столиці.
Треба сказати, що бабуся після розлучення батьків Мар’яни онуку не забувала: телефонувала часто, цікавилася справами, вітала зі святами, дарувала подарунки, запрошувала в гості. А коли Мар’яна зібралася вчитися у столичному виші, гостинно запросила внучку жити у свою квартиру.
— Три кімнати у мене пустують, місця багато! — сказала вона. — Приїзджай, живи, і мені веселіше буде.
Мар'яна оселилася у бабусі, і ні краплі не пошкодувала. Жили з бабцею душа в душу. Жити десь на квартирі чи у студентському гуртожитку, впевнена Мар'яна, було б гірше в сто разів. Бабуся смачно готувала, зустрічала онуку після лекцій з борщами та пирогами, часто розповідала про своє життя та з цікавістю вислуховувала Мар’янчині новини.
І чоловіка через п'ять років Мар'яна привела в квартиру до бабусі. Стали вони жити втрьох, а через деякий час, коли в молодій сім'ї одна за одною народилися дві дочки — то і вп'ятьох…
Жили дружно, однією великою родиною, допомагали та підтримували одне одного. Бабуся із задоволенням поралася з Мар’янчиними дітьми — своїми, виходить, правнуками, так само натхненно чаклувала на кухні, чоловік Мар’яни заробляв і вкладався в квартиру. Потроху зробили у всіх кімнатах ремонт, встановили нову сучасну кухню, оснастили квартиру гарною побутовою технікою, замінили меблі.
— Ця квартира, Мар'янонько, твоя! — багато разів повторювала бабуся. — Я помру, а ви залишитеся тут жити. Тож робіть тут усе на свій смак. Це — ваше…
На такі розмови Мар'яна тільки відмахувалась — мовляв, бабусю, слухати таке не хочу навіть, перестань. Ти житимеш до ста років, а якщо захворієш — ми тебе вилікуємо! І бабуся слухняно замовкала. Мар'яна з чоловіком старанно робили для неї все, що могли — поставили у кімнаті зручне ліжко, повісили великий телевізор, своєю машиною возили бабусю за місто на пікніки, купували їй обновки.
Якщо потрібно було купити ліки або викликати лікаря — знаходили найкращих професорів, найкращу клініку, найкращі умови. Втім, на здоров'я бабуся особливо не скаржилася, до останнього дня була на ногах і в ясній пам'яті.
Іноді дзвонив бабусі Мар’янчин батько — дізнатися, як справи. Сам він так само жив у Польщі, одружився там, але дітей, здається, більше не завів. До Києва не приїжджав, у хаті у них не з'являвся. Та, якщо чесно, ніхто на нього особливо не чекав і не запрошував…
Приїхав він лише на похорон. Бабуся померла раптово, ніхто цього не очікував. Просто заснула і не прокинулася.
А після похорону з'ясувалося, що ніякого заповіту немає, і квартира, яку Мар'яна з чоловіком щиро вважали своєю, тепер належатиме прямому спадкоємцю — єдиному бабусиному синові, батькові Мар'яни.
Новий власник налаштований рішуче здавати бабусину квартиру в оренду, отже, молодій сім’ї доведеться збирати манатки. І навіть меблі з технікою до пуття забрати з квартири не вийде, тому що доказів, що це купувалося не бабусею, немає.
Мар'яна зараз у цілковитій прострації — виходить, не лише близьку людину втратила, а й взагалі ґрунт під ногами. І треба зараз розпочинати життя з нуля. Кудись переїжджати, якось влаштовувати дітей, вирішувати побутові проблеми, шукати роботу.
— Ну, так ти сама винна! — каже Мар’яні подруга Тетяна. — Треба було відразу, як тільки прозвучало оте «це твоя квартира», брати бабусю під білі рученьки і вести до нотаріуса... Або не жити в чужій квартирі і не вкладати туди ні копійки! Бабуся розумно вчинила, знала, що її син, коли що, доглядати її не буде. От і тримала вас при собі.
А ви, як вважаєте, хто винен? Мар'яна? Бабуся, яка не переймалася заповітом за життя? Батько Мар’яни? Чи може мати, яка мала життєвий досвід і могла підказати дочці, що і як?
Що думаєте?
