Текст поста
— Слухай, Льоню, я тут подумала… Може, трохи допоможемо Євці з квартирою, га? Ну, поки у нас з тобою є така можливість. Візьмемо їй у іпотеку хоч найменшу студію. Нехай платить не за оренду, чужому дядькові в кишеню, а за своє. А ми підстрахуємо. І буде у неї старт. Що скажеш?
— Що скажу? Хм… Нехай вона краще чоловіка собі шукає. Я в неї більше вкладатися не буду, марно це все. Не в коня корм.
Тамара розгублено подивилася на чоловіка.
— Ти з глузду з’їхав? Це ти про рідну дочку так говориш? Про Єву? — запитала вона.
— Ну так, про неї, а про кого ж іще? — спокійно відповів Леонід. — Я вже втомився. Скільки можна!
І в його словах не було ні злості, ні роздратування. Була лише холодна байдужість.
Єва у Тамари з Леонідом була дуже бажаною дитиною. Вагітність довго не виходила, Тамара лікувалася, потім, коли нарешті сталося, лежала на збереженні. Коли народилася донька, всі були щасливі. Леонід спочатку був дуже залученим батьком. Він носив малу на руках годинами. Вставав вночі, міняв підгузки, гуляв з коляскою у дворі навіть у мороз. Сусідки говорили: «Ось це батько, так батько! Не те що інші». Тамара тоді дивилася на нього і думала, що їй пощастило.
Єва підростала, і Леонід, як і раніше, багато займався з донькою. Грався з нею в плюшеві іграшки, будував вежі з кубиків, читав уголос книжки з інтонацією. Єва сміялася, тягнула до нього руки, і Леонід сяяв.
А потім якось поступово почалися проблеми.
Єві було вже майже шість, а вона досі не могла запам'ятати літери. Навчити її читати було ну дуже складно. Дівчинка робила все з величезними труднощами, читаючи кінець слова, не могла згадати, що було на початку, не розуміла сенсу прочитаного. Намагалася догодити батькові, але виходило не дуже. Леонід спочатку терпляче пояснював, малював, викладав літери на столі з сірників.
— Дивись уважно, запам'ятовуй. Ну це ж просто.
Але для Єви це було не просто. З рахуванням у неї теж не йшло. Рахувала довго, елементарні задачки для неї були як китайська грамота. Леонід починав дратуватися, Тамарі доводилося втручатися, рятувати дочку.
— Я не розумію, в кого вона така у нас, Томо, га? — запитував пізно ввечері дружину Леонід, коли дочка вже спала. — Ми з тобою відмінниками були, з червоними дипломами обоє. Я в перший клас коли пішов, уже читав швидко. А моя дитина слово «горобчик» читала по буквах півгодини…
Тамара щосили намагалася згладжувати ситуацію.
— Не всі ж люди однакові. Ти такий, вона інша. Може, у неї інші таланти. І їй просто складніше.
Леонід лише скептично хмикав.
— Треба просто не лінуватися. Займатися з нею більше. Зрештою, он, ведмедів і мавп у цирку вчать… Вона ж не дурніша за мавпу, еге ж?
У Тамари в такі моменти всередині все стискалося. Їй було шкода всіх — і доньку, і чоловіка. Було видно, що Єва намагається щосили, але ніби весь час біжить за поїздом, що від’їжджає. А Леонід… у ньому ніби щось ламалося.
У школі стало тільки гірше. Єва тягнула тільки, доки над нею стояли батьки. Варто було послабити контроль, як усе сипалося. Домашнє завдання вона робила через силу, плуталася в завданнях. Леонід щиро не розумів, чому так. І чим далі, тим більше в ньому з'являлося це розчарування в дочці.
До шостого класу він опустив руки. Перестав перевіряти уроки, перестав питати, що задали, вирішувати з нею завдання годинами. Відстав. Єва стала для нього якимось невдалим проєктом. Ніби він вклався, а результат не виправдав очікувань.
Вони майже перестали розмовляти. За вечерею — короткі фрази. У квартирі сиділи кожен у своєму кутку. Тамара іноді ловила себе на думці, що не вірить: це той самий батько, який колись носив доньку на плечах і реготав з нею до упаду.
Єва закінчила дев'ять класів, якось здала тести на трійки і пішла в коледж на кухаря. Не тому, що мріяла про цю професію. Їй, здавалося, було все одно. Просто коледж був поруч, і за балами вона туди проходила.
— Ну, логічно, — хмикнув Леонід.
Єва закінчила навчання, отримала диплом і влаштувалася офіціанткою в кафе біля метро. Зняла кімнату з подругою навпіл і з’їхала з батьківської квартири. Тамара розуміла — дочка просто хотіла бути подалі від батька.
Тепер Єва дзвонить тільки їй. Про батька навіть не питає.
Леонід нею теж не цікавиться. У нього тепер світло у віконці — племінниця Інна, донька його сестри. Одинадцятикласниця, розумна, старанна, з любов’ю до математики та фізики. Мати виховує її сама, грошей небагато. З осені Леонід оплачує Інні трьох репетиторів. Постійно з нею на зв’язку.
— Ну як, написала контрольну? Результат коли буде? А що з фізики? Молодець! Розумниця, я в тебе вірив!
Він пишається нею, як рідною дочкою. Переживає, радіє, обговорює завдання. Нещодавно сказав, що коли раптом Інна не вступить на бюджет, він оплатить їй інститут. Дівчинка, безперечно, здібна, її треба навчати, а рідний тато там явно не розщедриться.
Тамара дивиться на це, і всередині все стискається. Інна справді хороша дівчинка. Розумна, старанна. Але різниця у ставленні Леоніда до неї та до Єви ріже око.
— Тобі краще б рідній дочці з квартирою допомогти, — не витримала вона на кухні. — Зараз дуже непросто купити житло, а оренда коштує шалених грошей. Давай, може, поміркуємо над цим?
І почула у відповідь:
— Ну вже ні! Нехай собі чоловіка шукає. Я в неї більше вкладатися не хочу. Не в коня корм…
Як вважаєте, Леоніда можна зрозуміти? Ну, розчарувався у рідній дочці, серцю ж не накажеш. І племінниці допомагати має повне право, чому б і ні? Як не крути, рідна кров.
Але Тамара в розгубленості. Їй прикро за Єву. Тільки незрозуміло, що тепер робити в такій ситуації? Мовчати далі? Захищати вже дорослу дочку? Або визнати, що Леонід просто не може любити того, хто не виправдав його очікувань?
