Текст поста
Настали вихідні дні. Для більшості людей це відпочинок, серіали, тиша і спокій. А нас із чоловіком чекало чергове відвідування його батьків. Чесно кажучи, я не люблю до них їздити, і не тому, що не люблю свою свекруху. Як на мене, вона дуже пристойна жінка, але свекор... Його бачити мені зовсім не хочеться, але мій чоловік Славко наполягає, бо «мама збирається приготувати свинячі відбивні, а тато хотів про щось поговорити».
Хто-небудь, ущипніть мене! Я знаю, що ніякої особливої розмови до сина у свекра немає. Просто йому нудно, потрібна якась масовка вдома хоч раз на тиждень. Для нього «поговорити» означає лежати на дивані та кричати з вітальні, що чай надто солодкий або пульт від телевізора кудись знову зник. Тому що відколи він вийшов на пенсію, він, здається, перестав вставати з дивана в принципі.
Тим часом свекруха — вона ще не на пенсії — бігатиме з кімнати до кімнати, прибираючи, готуючи, подаючи та прибираючи. Наче після звичайної роботи вона мала ще одну зміну, тільки без зарплати і без відпустки.
А я? Я мовчки дивитимусь на все це і біситимусь всередині. Тому що — що я можу сказати? Що мені її шкода, бо вона живе з таким тираном? Що вона наче служниця у власному домі? Що якби мені довелося подавати вечерю чоловікові, який навіть шкарпетки собі взяти не може, я швидше запустила б у нього каструлею, ніж варила йому картоплю?
Ну і, звичайно, так все і було. Перше, що ми почули, щойно зайшли до їхньої квартири, це голос свекра з вітальні:
— Люсю! Де мої шкарпетки? Ті, що тепліші! Я ж казав тобі вранці, що у квартирі холодно!
Я глибоко зітхнула і сказала собі: «Спокійно, Наталко. Це не твій цирк». Але, на жаль, то була моя сім'я.
***
Ми приїхали до батьків Славка близько першої години дня. У квартирі смачно пахло смаженим м'ясом, разом із легким запахом поліролю для підлоги. Свекруха навіть не вийшла з кухні, а просто крикнула:
— Привіт! Мийте руки та сідайте за стіл, я вже зливаю воду з картоплі!
— Доброго дня, мамо, — сказав Славко, проходячи на кухню і цілуючи її в щоку. — Чим тобі допомогти?
— Та гаразд, йдіть за стіл, все вже скоро буде готове!
Перш ніж я встигла зняти туфлі знайти собі тапочки, з вітальні пролунало знайоме гарчання:
— Люсю! Я ж просив принести банку пива!
Я подивилася на чоловіка. Жодної реакції. Наче він нічого не чув. Свекруха швидко витерла руки об фартух і побігла до вітальні з пивом.
— Я ж казала, що зараз обід буде готовий… — пробурмотіла вона, ставлячи перед своїм чоловіком банку і заздалегідь розкриваючи кришку.
— Ну то й що? — різко спитав свекор. — Чоловікові треба випити.
Свекруха повернулася на кухню з натягнутою усмішкою.
— Славку, я зараз подаю картоплю. Чи не міг би ти віднести до зали тарілки та виделки з ножами? Он, у тому ящику, — попросила вона.
— Добре, звичайно, — сказав мій чоловік.
Я спостерігала, як свекруха нервово метушиться, дістаючи з шафи серветки, накриваючи кришкою соус і помішуючи тушковану капусту. І тут з кімнати знову долинув крик:
— Люсю! А що з телевізором? Він знову сам вимкнувся! Де пульт?
Я підібгала губи, взяла серветки та виделки з ножами і понесла у вітальню, попутно глянувши на годинник. Було 13.15. Я вже не могла дочекатися вечора.
Зрештою, всі сіли за стіл. Славко налягав на картоплю, ніби щойно повернувся з фронту. Я потяглася за морквяним салатом. Свекруха принесла м'ясо, відразу вибачившись:
— Можливо, трохи сухувате вийшло… Не додивилася, і соус википів…
— Ну, звичайно, соус винен, — сказав мій свекор, спираючись ліктями об стіл. — Підсунь ближче, бо я не дістану.
— Ось, тримай, — свекруха швидко підсунула до нього тарілку.
— І картопля знову розварилася в тебе. Я ж казав тобі, не тримай її так довго на вогні!
Я бачила, як моя свекруха стиснула губи, але нічого не сказала. Вона просто поставила на стіл блюдо з м'ясом у соусі.
— Наталко, давай я тобі покладу відбивну...
— Дякую, я сама. Ви краще сядьте, поїжте самі, бо поки всіх обслужите, картопля охолоне, — сказала я, але, схоже, ніхто не звернув уваги на мої слова. Окрім свекра.
— Гарна господиня за стіл не сяде, доки гості не наїдяться! — реготнув він.
— Славко, розкажи нам краще, як у тебе справи на роботі, — поспішно сказала свекруха, намагаючись розрядити обстановку.
— Знаєш, мамо, поки все гаразд... — відповів мій чоловік, розрізаючи відбивну. Славко нещодавно змінив місце роботи та ще освоювався на новому місці. — Начальник, схоже, нормальний мужик...
— От-от! Вам, молодим, живеться добре, — вставив свекор із набитим ротом. — Усе шукаєте, де легше. У твоєму віці я вже працював на двох роботах, а вдома сам лагодив дах!
— Тату, це було сорок років тому, — відповів Славко. — Зараз світ виглядає трохи інакше.
— Точно, гірше! — пирхнув його батько. — Чоловіки тепер усі скиглики. І дружини навіть вечерю нормально приготувати не вміють!
Я набрала повітря побільше. Так хотілося відповісти йому як слід! Але тут свекруха пересунула тарілки на столі і спитала:
— Хтось хоче кави? У мене на десерт сирна запіканка, як ти любиш, Славку! Наталю, ти кладеш родзинки в запіканку? Я ось спробувала із родзинками спекти, на мою думку, смачно вийшло.
Свекруха розливала каву по чашках, доки я відносила на кухню брудні тарілки. Свекор розвалився на дивані, наче правитель підкореного королівства, тримаючи пульт, наче скіпетр. Він знову ввімкнув телевізор, не чекаючи кінця обіду. Про те, що в нього до сина була «розмова», він благополучно забув.
— Він так і живе щодня? — спитала я пошепки, коли свекруха на кухні розрізала запіканку на порції.
— А як ти гадаєш? — відповіла вона з натягнутою усмішкою. — Відколи він вийшов на пенсію, він навіть за хлібом не ходить.
— А ви увесь день на ногах! Як ви справляєтесь?
Вона знизала плечима і налила у вершник молока для кави.
— Я звикла. Він мій чоловік. Знаєш, такий вже він є!
— Те, що він такий, не означає, що ви маєте це терпіти.
— Знаю... Але що робити? У такому віці людей уже не переробиш. Він завжди любив командувати. Навіть коли я хворіла, він кричав, що суп надто солоний.
— Але ж... Це ненормально. Вам теж потрібно відпочити, хоч зрідка мати спокій. А не прислуговувати йому 24 на 7, начебто вам 20 років, а він важкий інвалід.
Вона важко зітхнула, поклавши руки на стіл.
— То вже в нас так заведено, якщо я не зроблю, ніхто не зробить. Якщо я не подам чай, буде крик і скандал. Якщо я не приготую вечерю, він їстиме ковбасу з хлібом і скаржитиметься, які нині жінки пішли, ні на що не придатні.
Я взяла її за руку.
— Людмило Павлівно, може, вам нарешті обуритися?
Вона подивилася на мене з тривогою.
— Ні, дитино, спокій у сім'ї дорожчий, — сказала вона і понесла блюдо із запіканкою на стіл.
***
Ми повернулися з кухні до вітальні. Мій свекор перемикав канали із виглядом директора всієї телемережі. Свекруха, зітхнувши, поставила перед ним каву.
— Вона трохи охолонула, але якщо буде несмачно, я зроблю нову, — тихо сказала вона.
— Ну, я сподіваюся, — буркнув він, не відриваючи очей від екрану.
Я поклала собі шматок запіканки і вже збиралася відкусити, коли почула:
— Люсю! Що ж ти подаєш каву, коли тут ще тарілка від картоплі стоїть? Мені що, самому прибирати за собою?
Славко сидів, уткнувшись носом у телефон. Нуль реакції. Може, він звик, але мені тут уже стало нестерпно.
— А чому б і ні? — запитала я, не намагаючись бути ввічливою. — Може, ви дасте дружині п'ять хвилин на каву, а самі донесете тарілку до кухні, якщо вже закінчили їсти пізніше за всіх? Можна навіть вимити її, і ніхто не постраждає!
Мій свекор здивовано глянув на мене з-під густих брів.
— Що за тон, дівчинко? Мені читають нотації у моєму власному домі?
— Просто не ставтеся до людей, як до слуг...
— Наталю… — Славко, явно напружившись, нарешті відірвався від телефону.
— Що «Наталю»!? — гаркнула я. — Твоя мати бігає, як угоріла, а ти сидиш і нічого не робиш. Твій батько кричить, ніби він сержант в армії, а мати — недбалий рядовий. А ти й слова не скажеш! Я вже не можу на це дивитись!
Свекор підвівся.
— Може, тобі краще піти додому, якщо тобі тут так не подобається?
— А може, вам нарешті встати з дивана і самому щось зробити? Хоча б віднести тарілку на кухню!
Настала тиша. Свекруха прикрила рота рукою.
Свекор подивився на мене так, ніби вперше в житті побачив людину, яка наважилася йому суперечити.
— Люсю! Ти чуєш?! — прогримів він. — Чуєш, як твоя невістка зі мною розмовляє!
Свекруха підвела погляд від столу. І тут, на мій подив, замість того, щоб, як завжди, вибачитися і згладити ситуацію, вона спокійно, але твердо сказала:
— Звісно, я чую. І вона все правильно каже.
Я завмерла.
— Про що ти кажеш, жінко? — виголосив свекор, ніби не вірячи своїм вухам.
— Про те, що треба було сказати давно. Що з мене досить! Що я не служниця. І що я більше не дозволю принижувати себе. І що не варто постійно підвищувати голос, а то в мене вже у вухах дзвенить від твого «Люсю!»
Ми сиділи мовчки. Свекруха обернулася до мене:
— Дякую, Наталко. Бо якби не ти, я б, мабуть, так і бігала, доки не впала. А мені падати не можна, бо піднімати мене нема кому.
Мій свекор відкрив рота, закрив його, потім знову відкрив. Нарешті він сказав:
— Ви теж могли б самі приготувати собі каву...
— Так і зробимо, — відповіла я. — А ви, може, нарешті заберете цю тарілку?
Мій свекор глянув на мене, потім на свою Люсю. І... взяв тарілку і пішов із нею на кухню. Ніхто не промовив жодного слова. Звук води, що ллється в раковину, луною рознісся по квартирі. І вперше за весь час обіду ми глянули один на одного і посміхнулись.
***
Ми пішли додому ближче до вечора. Свекруха провела нас до дверей, тицьнувши нам згорток із залишками сирної запіканки (яка справді була смачною!) і, перш ніж я встигла попрощатися, вона міцно обняла мене.
— Дякую, дитинко, — прошепотіла вона мені на вухо. — Правда. Сьогодні, вперше за багато років, я відчула, що можу щось змінити.
— Ви не повинні йому прислуговувати, мамо, — відповіла я. — Навіть якщо ви разом уже тридцять років. Це не означає, що так і має продовжуватися.
У машині Славко мовчав. Довгий час. Лише на світлофорі він зітхнув:
— Я не знав, що все так далеко зайшло. Вибач, що втягнув тебе в це.
— Втягнув мене... у що? — я скоса подивилась на нього. — У твою родину? Славку... Я втягнута в неї вже багато років. Але сьогодні мене там уперше почули.
Він не відповів. Просто стиснув мою руку. І я подумала, що, можливо, у цій сім'ї справді щось почне змінюватись.
