Текст поста
— …І вічно цей ниючий голос, знаєш: «А чому я-а-а-а?» — з роздратуванням розповідає про дочку Надія. — Вічна лінь, всі ці гримаси і постійно кисла фізіономія із стиснутими губками — тьху! Мене від неї вже трясе! Бачити її не можу!..
Сім'я Надії — чоловік і двоє дітей — з боку виглядають як на рекламній картинці: високі стрункі батьки, чудові і теж надзвичайно фотогенічні діти: чотирнадцятирічна дочка і п'ятирічний син. Хлопчик і дівчинка, як на замовлення.
— Ех, щастить же людям! — напевно думає хтось, дивлячись на них зі сторони. Адже на світі сотні і тисячі сімей, у яких не виходить народити хоча б одного...
Про те, що діти народжуються ангелочками не у всіх, Надія з чоловіком, на жаль, знають на власному досвіді. Старшу дочку вони планували більше шести років. За ці роки було все: обстеження, лікування, процедури, купа зіпсованих тестів, зруйнованих надій і море відчаю. Вагітність була дивом, якому здивувалися навіть лікарі. Всі дев'ять місяців Надія носила себе як кришталеву вазу, дотримувалася всіх прикмет і боялася повірити в диво.
Однак все пройшло добре, і день, коли нарешті народилася чудова здоровенька донька, зробив Надію найщасливішою у світі.
Безумовно, всі молоді мами намагаються бути «хорошими матерями», але Надія заради своєї доньки буквально лізла зі шкіри. До двох з половиною років годувала грудьми, все дозволяла, підлітала на кожен писк, тягала на руках, притискала і заціловувала. Тим же самим займалися і всі інші дорослі, що оточували довгождану донечку: тато, дві бабусі і дідусь. Для єдиної і гаряче любимої дочки (онуки) сім’я готова була віддати і зробити все, дитина буквально купалася в обожнюванні.
Купували найкращі, найсвіжіші продукти, годували найкориснішими стравами, завалювали іграшками, читали, грали і танцювали перед дитиною з бубнами. При цьому дівчинка, усім на подив, росла, наче снігова королева — неусміхненою, неласкавою, примхливою, істеричною, з важким характером. Розмовляла виключно ниючим голосом, вічно з надривом щось вимагала, істерила, лізла в бійку...
Надія схопила дочку в оберемок і потягла до психологів.
— Дитині не вистачає любові! — з розумним виглядом говорили фахівці.
Але як? Чому? Дівчинку буквально вилизують язиком, тягнуть їй все, на що вона покаже пальчиком, реагують на кожен подих — що ще можна зробити?
— Вам краще знати! — наполягали психологи. — Любіть ще більше!
І всі любили — з потрійною силою.
Надія з головою занурилася в материнство, точніше кажучи, в свою улюблену донечку. Про те, що у неї можуть бути інші діти, вона якось не думала, знаючи про свої гінекологічні проблеми. Тобто вона знала, звичайно, що десь у паралельному світі існує таке поняття, як контрацепція, і багато її подруг захищаються, якщо вагітність не планують. Проте захищатися самій якось і на думку не спадало. Одна вагітність у її випадку була дивом, про це їй вже півсотні разів говорили різні лікарі. І тут несподівано — друге диво. Вагітна!
Звичайно, вирішили з чоловіком народжувати.
Цього разу все було інакше: вагітність проходила ніби між справами, особливої уваги своєму стану Надія не приділяла — не до того було, адже в неї — дочка! І, диво дивне, син народився абсолютно іншим! Добрим, великодушним, ласкавим, вдячним за будь-яку дрібницю. Надія навіть не уявляла, що діти бувають такими.
А дочка після народження брата зовсім «береги втратила». Та ще й вступила у підлітковий вік... З нею тепер взагалі одні проблеми, і чим далі, тим страшніше. Все робить на зло, вчиться вкрай погано, губить і псує речі. Останнім часом тільки те й робить, що грубіянить, розмовляє криком, постійно чогось вимагає, всіх ненавидить і нишком робить шкоду.
— Любити треба дитину! — як мантру, повторюють Надії бабусі. Але вже через п'ятнадцять хвилин спілкування з «дитинкою» всі хапаються за голову.
Надія з дочкою обійшла п’ять психологів, але спеціалісти патологій у дівчинки не знайшли, всі посилаються на поганий характер і натякають на відсутність уваги і любові до дитини.
— Що ж робити? — заглядає їм в очі Надія.
— Більше любити! — в один голос кажуть психологи. — Дитині не вистачає уваги, вона ревнує до брата, це ж очевидно...
Чесно кажучи, від цих закликів і рекомендацій «більше любити» Надію вже трясе. З одного боку, вона просто не уявляє вже — куди більше? І скільки ще можна заглядати дочці в очі, спускати на гальмах її витівки і давати, давати, давати без кінця... нічого не бачачи у відповідь.
З іншого боку — і це найстрашніше — інколи на Надію навалюється відчуття, що все! Давати більше нічого. Правду кажуть психологи.
Немає її — любові до цієї дитини, до дочки — поруч із маленьким сином є з чим порівнювати. Ну, це якщо називати речі своїми іменами. Є роздратування, злість, очікування чергової капості, настороженість, почуття провини і — відторгнення.
Звичайно, страшно говорити таке про свою дитину, і не можна так. Але як бути, якщо дочка дійсно чим далі, тим більше дратує і викликає одні негативні емоції?
Пару місяців тому на роботі у Надії жінки активно обговорювали батьків, які вирішили віддати до дитячого будинку сина — важкого підлітка, з яким не справлялися. Ця історія дуже нашуміла в Інтернеті, всі ділилися посиланнями і квохтали: як же, мовляв, так можна? А Надія раптом подумала, що дуже добре розуміє цих людей.
Була б сміливішою, не боялася б осуду — вона б, мабуть, теж розглянула такий варіант. Віддати її кудись, відвідувати раз на два тижні — а решту часу жити і не знати проблем. Виховувати сина, радіти життю, з радістю йти додому, де немає дочки... Але ні, звичайно, ні! Надія ніколи на таке не зважиться. Та навіть з чоловіком поговорити на цю тему відверто — і то страшно.
Всіх доступних психологів Надія вже обійшла, нічим вони не допомогли, віри їм у неї немає. Може, у когось була така ситуація?
Як бути, коли немає любові до дитини? Як жити далі?..
