Текст поста
У Варвари Іванівни боліло серце вже кілька днів. То стисне, то кольне, і так до самої ночі. Вона і ходити намагалася менше, і за продуктами до магазину не поспішала. У 76 років здоров'я вже не те, а допомоги чекати нема звідки — всі близькі давно пішли, залишилася одна.
«Напевно, час уже помирати, — думала вона іноді з гіркою усмішкою. — Та й кому ти потрібна, стара? Був колись чоловік, була й дочка, була й онука. А ось життя повернулося так, що нікого не лишилося. Значить, і тобі час...»
Але потім згадувала, що треба було б перед цим навести лад у квартирі, розібрати шафу з документами. От тільки серце не давало — то кольне, то стисне...
А одного дня ніби сильніше прихопило, ніж зазвичай. Не просто поколювало, а стискалося так, що дихати було важко. Варвара Іванівна вирішила сходити до аптеки. Грошей у неї було впритул — до пенсії залишалося ще три дні, і вона намагалася зайве не витрачатися.
У холодильнику було майже порожньо — пара яєць, півпакета молока, зварена ще позавчора гречка, загорнутий у пакет чорний хліб. Сусідка навчила у холодильнику хліб тримати — щоб не черствів довше. Було ще півкіла сосисок у морозилці – вона варила їх по одній на обід. Тож до пенсії мало вистачити, великим апетитом вона не відрізнялася.
Варвара Іванівна зазирнула у гаманець — там лежала остання невелика сума, але з серцем краще не жартувати. Тому вона накинула пальто і потихеньку вирушила до найближчої аптеки.
***
Вечір був холодний, піддував сирий вітер. Варвара Іванівна, кутаючись у старенький шарф, повільно йшла тротуаром, чіпляючись поглядом за кожну дрібницю, щоб відволіктися від неприємних думок.
Повернувши за ріг, вона раптом почула жалібне нявкання. Зупинилась. Озирнулась на всі боки. Під припаркованою машиною сиділо маленьке кошеня. Сірий, облізлий, з великими, як блюдця, очима.
— Малючок, що ти тут робиш? — пробурмотіла Варвара Іванівна, нахилившись, щоб краще розгледіти бідолаху.
Кошеня жалібно дивилося на неї, нявкаючи тоненьким голоском, не тікало, але й підходити не наважувалося.
— Тобі холодно, бідолашне, — зітхнула вона. — Куди ж я візьму тебе? У мене і самої часом на хліб не вистачає.
Вона порилась у кишені, знайшла шматочок старого пряника. Покришила його біля колеса машини.
— Їж, їж, малий, — сказала вона, випростуючись. — Вибач, взяти тебе до себе не можу. Помру ось скоро, куди ти тоді?
Кошеня насторожено підійшло до крихт, а Варвара Іванівна повільно пішла далі.
***
В аптеці вона довго гортала чек-лист із назвами ліків, намагаючись не забути, навіщо прийшла. Підійшла до віконця і, понизивши голос, спитала:
— У вас є щось для серця, щоб зовсім недорого?
Фармацевт кивнула та назвала ціну. Варвара Іванівна полізла в кишеню за гаманцем, перерахувала монети і стурбовано похитала головою:
— А може, є дешевше?
Жінка за касою знизала плечима, мовляв, дешевше лише вода та молитва. Варвара Іванівна збентежено зробила крок від прилавка.
— Не вистачить, — пробурмотіла вона тихо, — ну гаразд, я потім зайду.
Але тут у розмову втрутився чоловік із черги. Молодий, років тридцяти, у куртці з піднятим коміром.
— Скільки там не вистачає? — спитав він.
— Та не треба, що ви, — зніяковіла Варвара Іванівна.
Але чоловік уже дістав гаманець і розплатився за ліки.
— Забирайте, бабусю, — сказав він із доброю усмішкою. — Серце в будь-кого може прихопити, ви, головне, не хвилюйтеся.
Варвара Іванівна розгублено подякувала, взяла пакет із ліками і вийшла з аптеки.
— Все ж таки є добрі люди на світі, — сказала вона собі, а на очі навернулися сльози.
***
Надворі вже стемніло. Варвара Іванівна йшла додому тим самим маршрутом. Коли підійшла до припаркованої машини, то знову почула знайоме нявкання.
Кошеня сиділо все там же, жалібно нявкало, дивлячись на неї.
— Ти чого не пішов? — спитала вона і, нахилившись, простягла до нього руку.
Кошеня не втекло, тільки перестало нявкати, дивлячись на стареньку великими очима. У його погляді було щось таке, що стиснуло серце Варвари Іванівни сильніше за будь-який біль.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Ходімо до мене, мабуть, ти теж нікому не потрібний, малюче.
Вона обережно взяла його на руки. Кошеня тремтіло, але не пручалося. Варвара Іванівна притиснула його до грудей і вирушила додому, відчуваючи під рукою худе тільце.
***
— Що ж ти такий худий? — спитала вона вдома, опускаючи кошеня додолу. — Ну, нічого, поживемо — відгодуємо тебе.
Вона налила молока в блюдце і, поки кошеня жадібно пило його, зварила заморожену сосиску, остудила її у воді і, дрібно нарізавши, поставила перед знайдою. Сосиска зникла так само швидко, як і молоко.
— Бач, зголоднів як! — сказала вона з усмішкою.
Потім поставила його в тазик із теплою водою і обережно вимила. На її подив, кошеня не виривалося і не дряпалось.
Варвара Іванівна загорнула його в старий рушник і поклала в крісло. А сама пішла пити чай із шматочком чорного хліба. Сьогодні хліб буде без масла... «Ну й не біда», — подумала вона і поклала в чай два шматочки цукру, а хліб посипала сіллю. Куплені ліки вона випила одразу.
Кошеня, ледве обсохнувши, відчуло себе затишно, зістрибнуло з крісла і підійшло до господині. Воно потерлося об її ноги, потягнулось, а потім зненацька застрибнуло до неї на коліна.
— Ох ти, пустун який! — усміхнулася Варвара Іванівна, погладжуючи і розглядаючи його. — Та ти будеш красенем! Бач, які лапки в білих носочках, і манишка на шиї, худий тільки надто...
Кошеня згорнулося калачиком і замуркотіло. Варвара Іванівна дивилася на нього і раптом подумала: «А, мабуть, ти не просто так мені зустрівся. Значить, поживу ще...»
У кімнаті було тихо. Тільки чулося, як муркоче кошеня, чиє маленьке сердечко зігрівало старе людське серце.
