Текст поста
— У свекрухи зі свекром досить-таки пристойна різниця у віці, — розповідає Людмила. — Заміж за нього вона свого часу вийшла з великої любові, їй було двадцять на той момент, а йому — тридцять три. Він уже твердо стояв на ногах у матеріальному плані, працював, заробляв, мав своє житло, машину, красиво залицявся, дарував квіти, запрошував до ресторану, в ті роки це було дуже круто.
Та й свекруха була дівчиною нерозпещеною, з небагатої родини... Звичайно, на тлі її однолітків, двадцятирічних студентів, такий залицяльник виглядав дуже виграшно. Вони одружилися, народили дитину, перші роки, свекруха сама каже, жила як у раю, ні про що не турбувалась, чоловік вирішував усі проблеми...
І ось минуло більше тридцяти років, їй за п'ятдесят, йому під сімдесят, і цей стариган тільки тим і займається, що виносить їй мозок. Два роки тому він вийшов на пенсію, ну як вийшов... виштовхали його, скажімо так, бо дістав уже всіх і на роботі. І тепер він днями дістає вдома дружину, гнобить і принижує, мучить причіпками...
***
Зі своїми свекрами тридцятидворічна Людмила знайома більше десяти років. У свекрів дома завжди був традиційний уклад — дружина вела господарство, чоловік заробляв і стояв на чолі сім'ї. Свекруха, між іншим, вдома теж ніколи не сиділа, працювала.
При цьому вона завжди прислухалася до чоловіка, всі рішення приймав він. Другої дитини він, наприклад, категорично не хотів — в результаті син у них один, свекруха пару разів ходила на аборти, хоча зараз дуже про це шкодує.
Або ось була можливість купити дачу, дуже недорого, свекруха дуже хотіла, мріяла вирощувати квіти і зелень, але свекор вирішив, що їм це не потрібно, в результаті ніякої дачі у них немає. Зараз би свекруха, може, хоч на дачу їздила у вихідні...
— Загалом, так заведено у них уже давно, але раніше, поки свекор працював, це було ще якось терпимо, — розповідає Людмила. — Але останніми роками стало якось зовсім важко і безпросвітно. Свекор поводиться все більш по-хамськи. Типу, я мужик, а ти баба, того мовчи, не переч, у вас, у бабів, взагалі мозку немає, вирішувати все в цій сім’ї буду я. Заткнися, рот закрий, тебе не питають...
Дуже неприємно на це все дивитися. Свекруха терпить, намагається якось згладити кути, перевести на іншу тему, але де там! Якщо батькові шлейя під хвіст потрапила — це все! Хоч з дому тікай! Годинами буде нудіти, які всі дурні і який він розумний, з телевізором розмовляє, вказує де що не так. Загалом, все по класиці...
Свекруха каже, що раніше з роботи додому бігла бігцем, до сім'ї — зараз, навпаки, на роботу йде, як на свято, там немає цього постійного нудіння. Готова і у вихідні працювати, аби тільки вдома не сидіти...
Батько чоловіка абсолютно нічого не робить вдома — чекає, коли дружина повернеться з роботи і нагодує його. В очікуванні дружини він цілими днями лежить на дивані, дивиться телевізор, час від часу гучно критикуючи те, що бачить. Ні друзів, ні захоплень, ні інтересів. Запустив себе, обрюзг, валяється в одних і тих же спортивках, які не знімає тижнями, у ванну його не загнати.
А ще свекор постійно прислухається до себе, знаходить всілякі недуги і болячки, б'ється в істериці: «Я вмираю!» — розповідає Людмила. — І спробуй-но тільки проігнорувати ці скарги — скандал до небес: «Ви всі хочете моєї сметрі!»
Свекруха викликає швидку, лікарі нічого, крім панічних атак, не знаходить. Лікуватися, сказав свекор, він буде тільки платно, бо в державних лікарнях «не лікарі, а коновали». І це при тому, що у нього зараз доходів — тільки пенсія.
Ну добре, лікування — це святе, свекруха записує його в приватні клініки, оплачує консультації, водить туди за руку. Платний лікар виписав йому антидепресанти — але свекор приймати ліки відмовився навідріз, його ж уморити всі хочуть або в «дурку» сплавити. Свекруха вже навіть боїться з ним розмовляти, тому що будь-яке слово може стати причиною істерики...
***
Стосунки з свекрухою у Людмили з самого початку склалися близькі й теплі, бо мати чоловіка — жінка дуже тактовна і делікатна, Людмилу прийняла з усією душею. Дуже раділа народженню онуки, весь час підсовує Ользі гроші — мовляв, купи дитині щось від мене. Часто забігає в гості, завжди не з порожніми руками.
Якщо Людмилі потрібна допомога, свекруха завжди готова її надати — скасує всі свої справи, перенесе зустрічі, на роботі візьме відгул або відпроситься. І завжди каже: коли що, мовляв, кличте мене, я обов'язково допоможу. Сама свекруха сина ростила без допомоги ззовні, знає, що це таке.
Людмила зі свого боку підтримує свекруху і дуже її жаліє.
— По-хорошому, їй треба йти від такого чоловіка, але куди? — міркує Людмила. — Живуть у двокімнатній квартирі, розміняти її на два помешкання неможливо, та свекор ніколи й не погодиться на розмін, у нього ж все гаразд, жодних проблем.
Йти на орендоване житло свекруха Людмили теж боїться, зарплата у неї невелика, та і в будь-який момент з роботи можуть попросити — пенсійний вік не за горами. Втикати на важкій роботі, заробляючи собі житло, жінці пізно вже. Кинути все і поїхати з великого міста у село, до родичів — то теж не вихід, нікому вона не потрібна, та й реєстрацію столичну втрачати не хочеться, адже скоро пенсія, і в столиці вона має бути вищою, ніж в селі...
***
У самої Людмили є своє дошлюбне житло — маленька студія на околиці столиці, яку вона багато років здає в оренду. Самі вони з чоловіком і дитиною живуть у двокімнатній квартирі, за яку майже виплатили іпотеку.
— У мене в студії дівчина-студентка жила кілька останніх років, в кінці серпня вона мала з'їхати, — розповідає Людмила. — Тут ми з чоловіком поверталися від свекрів, я в черговий раз була під враженням від поведінки свекра і терпіння свекрухи.
Чоловікові кажу: слухай, може, не будемо інших орендарів шукати, пустимо в студію твою маму, нехай живе, поки вони з батьком не повбивали одне одного? Зрештою, обійдемося ми без цих грошей за оренду, але робити щось треба. Зрозуміло ж, що з ним жити неможливо, і далі краще не буде, а буде тільки гірше.
Свекруха, ще не стара симпатична жінка, за цей останній рік перетворилася на бабусю. Здоров'я підвело, тиск скаче. Це ж зрозуміло, що всі хвороби — від нервів. Нехай живуть спокійно в різних квартирах, батько у себе, мати у нашій студії, чому б їм не роз'їхатися, якщо разом важко...
Людмила не сумнівалася, що її чоловік Андрій підтримає цей варіант, та ще й подякує за турботу про його матір, але той несподівано став дибки — мовляв, от іще! Що це ти надумала розбивати сім'ю моїх батьків? Він проти!
Мовляв, вони живуть разом майже тридцять п'ять років, нехай і далі живуть, яке може бути розлучення? Не такий вже батько і деспот, зрештою. Можна ж просто не слухати, що він там бурчить собі під ніс. Та й взагалі, неправильно це — кидати батька одного в старості. Виходить, поки працював і заробляв, був потрібний, мати мовчки терпіла всі його примхи. А як постарів і працювати не зміг, так відразу непотрібним став?
Андрій впевнений, що мати повинна батька тягнути на собі тепер до кінця. Це її хрест, і перекладати його на інших як мінімум нечесно. Адже якщо мати перестане обслуговувати чоловіка, доведеться це робити синові?
— Я кажу: навіщо його обслуговувати? Він поки що не інвалід, цілком собі міцний дід, у нього аналізи — як у космонавта, — зітхає Людмила. — Але Андрій впевнений, що один батько не виживе. Шукай, каже, орендарів і не лізь до моїх батьків, вони без тебе розберуться...
Як вважаєте, правий син? Нічого Людмилі лізти і розбивати батьківську сім'ю? Що скажете?
