Текст поста
— ...Ти не маєш права так говорити про свого батька! — мати стояла посеред кухні, бліда, тримаючись за край столу так, що аж пальці побіліли. — Який би він не був. Так, він не ідеальний, але... Він все одно твій батько!
Марія навіть задихнулася від обурення.
— Батько? Мамо, ти це серйозно?!
***
Марія зайшла до матері по дорозі — ходила з сином до дитячого стоматолога на огляд, поліклініка якраз біля будинку матері. Ну, і син потяг її до бабусі. Марія подзвонила, запитала, чи мати вдома, сказала, що вони з Сашком тут поруч і чи можна зайти?
— Ну, звичайно, заходь, про що ти, які розмови! — заметушилась мама. — Я вас з Сашком вечерею нагодую, у мене є голубці, борщ, а вчора я спекла «Наполеон»...
— Ого! — здивувалася Марія. — У нас що, свято якесь?
— Заходь. Ти сама все побачиш! — відповіла мати.
Марія піднялася з сином на третій поверх, мати вже чекала біля відчинених дверей. Син кинувся на шию бабусі, швидко зняв з її допомогою куртку та чобітки, побіг до кімнати. Марія повісила свій одяг, пройшла на кухню за матір'ю і зупинилася на порозі, як вкопана. За столом сидів сивий чоловік у домашньому одязі. Старий, але вповні собі жвавий.
— Привіт, Марійко. Впізнала?
У неї в очах потемніло. Звичайно, вона впізнала — батечко, власною персоною. Хоча не дивно було б і не впізнати. Майже двадцять років минуло з того часу, як вони востаннє бачилися...
***
Коли батьківська сім'я розпалася, Марії було десять років, братові шість. Чесно кажучи, батьки і до того часу жили не дуже добре. У батька було своє життя, у матері з дітьми — своє. Марія до кінця не розуміла, що сталося, але одного разу батько викинув їх з дому разом з мамою, практично в чому стояли, навіть речі не дав зібрати.
Квартира, в якій жила сім’я, належала батькові. Марія з мамою і братом жили по чужих кутках. Спершу у знайомих на дачі, потім мати винайняла кімнату в комунальній квартирі. Вона працювала з ранку до вечора, ввечері розносила листівки, іноді ходила прибирати чужі квартири. Марія сиділа з молодшим братом, іноді ходила допомагати мамі. Вона добре пам'ятає ті часи: вдягались вони з братом в те, що давали сусіди і знайомі безплатно, їжа також була дуже скромна, солодощі та фрукти бачили лиш на свята.
Батько нічим не допомагав, дітьми не цікавився, хоча сам жив на широку ногу, гуляв, їздив за кордон, не платив аліменти, поки колишня дружина з дітьми ділили одну сосиску на трьох.
Марія ще тоді поклялася собі: як виросту — сама зароблятиму, ніколи не буду залежати ні від кого.
І вона виросла. Вивчилася, знайшла гарну роботу, вийшла заміж, народила сина. Живуть добре з чоловіком, сплачують іпотеку за квартиру у новобудові. Сашко росте гарним хлопчиком, ходить у садок. Брат теж успішний: вивчився на айтішника, заробляє більше за всіх у родині, жартує, що «дитинство загартувало».
Вони обоє були дуже близькі з мамою. Часто зустрічалися, мама приїжджала до них в гості, кликала до себе додому, обожнювала онука, пекла йому його улюблені млинці. Марія поважала матір за те, що вона витягла сім’ю сама. Вона виховала дітей, поставила їх на ноги, купила собі квартиру, хай маленьку, але свою.
А тепер — ось це!
— Загалом, Марусю, тут така справа... Ми тепер живемо з батьком разом, ось і все.
— От так сюрприз, — машинально пробурмотіла Марія. — Разом? Після всього, що сталося? Після того, що він зробив з нами?
— Ну, він змінився, — тихо сказала мати. — Пожив один, багато чого зрозумів. Йому важко... Мені теж, Маріє, це рішення далося нелегко, але... Я вирішила спробувати. Ми не чужі люди з вашим батьком, більша частина життя позаду, старість попереду, і я хочу зустріти її не самотньою...
— Я не розумію, мамо, — відрізала Марія. — Навіщо це тобі потрібно? Старий козел двадцять років десь тягався, а тепер вирішив прилаштувати свою дупу з комфортом, так? Він згадав, що в нього є сім'я, дружина і діти, це ж треба! Повернувся, щоб хтось міг виносити з-під нього горщики!
Мати підняла голову:
— Не смій так говорити, Маріє! Він же твій батько!
Марію як ударили. Батько?! Де був цей «батько», коли вони з матір'ю ходили до чужих людей мити підлогу? Коли брата збила машина, і потрібне було дороге лікування? Коли мати захворіла на пневмонію, місяць в лікарні пролежала, ледве оклигала, а п’ятнадцятирічна Марія з братом жили на те, що сусіди підкинуть? Їм тоді реально світив дитячий будинок... Де був цей з дозволу сказати «батько»?
Вона дивилася на матір і не впізнавала її. Та навіть помолодішала — очі блищать, волосся пофарбувала, кофточку нову наділа. Спекла цьому... пройдисвіту свій фірмовий торт. Хоча не робила цього сто років...
Невже можна от так просто забути все і почати з чистого аркуша?
— Мамо, він нас вигнав. Викинув із свого життя. У найпрямішому сенсі. Ти розумієш?
— Я його простила, Маріє, — сказала мати. — Не хочу лихе згадувати. І ти повинна це прийняти.
Оце «повинна» стало останньою краплею.
— Я нічого не повинна! — перебила Марія. — Ні йому, ні тобі в цій справі.
Батько, сидячи за столом, незграбно кашлянув:
— Та досить тобі, дочко. Що було, то пройшло. Скільки можна згадувать?
Скільки можна?!
Двадцять років минуло. А в неї досі перед очима, як вони стоять у під’їзді з матір’ю, а в руках — лише поліетиленовий пакет з документами. Єдине, що вони винесли з квартири, де народилися і виросли.
— Сашко, збирайся, ми додому йдем, нас тато чекає! — голосно покликала сина Марія. Трохи здивований син вийшов до неї з кімнати, Марія підхопила його, одягла куртку, натягнула чобітки. Нарешті повернулася до матері:
— Поки він тут, ноги моєї тут не буде!
Двері голосно грюкнули. Вже в ліфті Марія відчула, як в неї тремтять руки.
Мама подзвонила ввечері. Потім наступного дня кілька разів. Писала в месенджері. Марія не відповідала. Мати прийшла в суботу, постукала у двері. Марія була вдома, але не відчинила. Подзвонила братові, повідомила новину.
— Ну і справи! — присвиснув брат. — Добре, що попередила. Я туди не піду. Не готовий я до цього.
Чоловік обережно каже Марії:
— Це їхнє життя, Марусю. Твоя мама має право приймати власні рішення. Ти можеш не пробачати, це твоя справа. А вона пробачила.
І Марія розуміє розумом — так, мама доросла людина, може пробачити, може жити з ким хоче. То її життя...
Але от серце не приймає.
Ніби мати зрадила не тільки себе, а і їх з братом. Ніби вона викреслила з життя все те важке, що вони пережили разом. Пережили із-за батька, який тепер сидить на материній кухні з «наполеоном»...
Як ви думаєте, чи мають право дорослі діти в такій ситуації відвернутися від матері, якщо вона прийняла людину, яка колись зруйнувала їхнє дитинство?
Чи їм варто поважати її вибір?
