Текст поста
Катя увійшла до квартири, поставила на тумбу у передпокої важкі сумки з продуктами та з насолодою зняла туфлі. Дуже хотілося переодягнутися в зручний домашній одяг і нарешті сісти з чашкою гарячого чаю.
Але тут її очікування розсипалися вщент. Їй назустріч вискочив Марсик, лизнув у руку і кинувся до вхідних дверей, нетерпляче повискуючи. Все зрозуміло! Собака знову не вигуляна.
Марсик був молодим спаніелем, рухливим та енергійним, його виводити надвір треба було не менше трьох разів на день. Купили собаку Насті до дня народження півтора роки тому. Дочка дуже хотіла собаку і присягалась, що гулятиме з нею сама. А що зрештою? Вранці Настя ще спить, а собака вже на вулицю проситься. Катя, звичайно, виводить хвилин на 15. Ну і ввечері, перед сном, годині об одинадцятій, теж гуляє Катя. Не пошлеш же дитину одинадцяти років по темряві двором вештатися. На Настю покладено обов'язок гуляти з Марсиком після школи, годині о другій-третій. Але найчастіше Катя приходить додому о шостій, а собака ще не вигуляна.
— Настю! — гукнула вона в глиб квартири. — Ти знову Марсика не виводила?
З кімнати висунулось засмучене личко доньки:
— Привіт, мамо... — Настя виглядала так, ніби зараз заплаче.
— Що трапилося? — стурбувалася Катя.
— Та Ванько цей, Чубенко! — крикнула Настя. — Дістав він мене! Мало того, що дражниться, за волосся смикає, а сьогодні ще двійку з твору отримала через нього!
Катя зітхнула. Скарги на Ваню Чубенка — не новина. Усі батьки на нього скаржилися: б'ється, під час уроків заважає, ще й її Настю задирає постійно. Катя навіть ходила скаржитися класній керівниці, Тетяні Борисівні, але та лише знизала плечима:
— А що може зробити школа? Вигнати із школи ми його не можемо, наразі таке не практикується. Ось як ви виховуєте дітей удома, так вони і поводяться в школі!
У результаті Катя вийшла з класу, так і не зрозумівши: чи то «класна» її втішала, що від Вані Чубенка не тільки її дочка потерпає, чи то звинувачувала в поганому вихованні...
Катя спохмурніла. Двійка за твір — не так і страшно, але дочка напередодні ввечері старанно писала свій «трактат» на тему «Найкраща подія минулих літніх канікул», радилася з Катею. Потім вони перевірили разом твір на помилки. І ось — двійка! Через це неприємне хлопчисько.
— Що він ще накоїв? — стомлено спитала Катя.
— Ми здавали вчительці твори, а Чубенко хотів вихопити у мене листок, я тримала міцно — він смикнув — і листок навпіл! А вчителька поставила мені двійку!
— Але ж ти не винна! Ти сказала їй, що це Ваня порвав твій твір?
— Ні, я сказала, що написала, але листок забула вдома...
— Що?! — Катя обурено зітхнула. — Чому? Треба було сказати правду.
Настя шморгнула носом:
— Ага, щоб мене ябедою обізвали!
Катя стиснула губи.
— Так, одягай куртку. Зараз вигуляємо Марсика, а потім підемо до цього Вані, поговоримо з його батьками.
Настя недовірливо подивилася на маму і мовчки натягла куртку та кросівки. А Марсик, почувши заповітне слово «гуляти», підскочив і радісно застрибав довкола них.
Вигулявши собаку, Катя з Настею пішли у напрямку дому, де жив Ваня Чубенко. Катя про себе промовляла гнівні монологи, готуючись висловити всі претензії матері цього неприємного хлопчиська.
Вони зайшли у під’їзд і на майданчику між другим та третім поверхами побачили Ваню. Хлопчик сидів на широкому підвіконні, підклавши під спину шкільний рюкзак і виглядав явно нещасним.
— Ти чого тут сидиш? — здивовано спитала Настя.
Ваня підняв на неї стомлений погляд і зітхнув:
— Двері не відчиняються. Замок зламався.
Катя спохмурніла:
— Ти що, так і сидиш тут після занять? — вона прикинула, що минуло вже щонайменше чотири години після школи. — А коли мама прийде?
— Мама працює у другу зміну, до дванадцятої.
— А тато де?
— Ніде! — буркнув хлопчик і відвернувся.
Гаразд, тему тата облишим, зрозуміла Катя.
— І що, ти так і сидітимеш тут до вечора?
— А що мені робити? — знизав плечима Ваня.
Катя на мить замислилась. Звісно, вона йшла сюди, щоб розібратися і налаяти нестерпного хлопчиська та його матір, але так залишати дитину в під'їзді…
— Ти що, і не обідав? — спитала вона суворо.
— Я не голодний, — похмуро сказав Ваня. Але в животі в нього зрадливо забурчало, і хлопчик став навмисне поратися з рюкзаком, щоб приховати незручність.
— Гаразд, ходімо з нами. Ми теж голодні, — сказала Катя. — Та й Марсика годувати час.
Ваня здивовано моргнув.
— Правда?
— Звісно, — кивнула Катя. — Ходімо.
Вдома вона швидко зварила макарони і підігріла холодні котлети, поставила на стіл тарілки, насипала в собачу миску корму, а потім зазирнула у вітальню, де Настя «тусувалась» з гостем.
Дочка сиділа на дивані, схрестивши по-турецьки ноги, і заливалася сміхом. А Ванько на килимі вчив Марсика стояти на задніх лапах і «служити».
— Ідіть їсти, — покликала Катя.
На кухні пахло свіжозвареними макаронами та котлетами. Вся компанія, включаючи Марсика, взялася за їжу. Ваня спочатку соромився, але потім трохи розслабився і з'їв все дощенту.
— У вас вдома класно, — сказав він, почухавши Марсика за вухом.
— Ти просто ще не встиг тут навести безлад, — пожартувала Катя.
Настя пирхнула.
— Ваню, а чому ти завжди мене чіпляєш?
Хлопчик зніяковів.
— Та я не знаю… Просто ти завжди така правильна.
— І що? Це привід псувати мої твори?
— Та я не навмисне! — зніяковів ще більше Ваня.
Катя слухала їхню розмову і мовчки посміхалася. Поки діти гралися з собакою, вона викликала майстра — мала список телефонів для екстрених випадків. За годину замок був полагоджений. Катя розплатилася з майстром, подумавши, що, мабуть, грошей з Ванькової мами не вимагатиме.
— Все, Ваню, пішли додому, — сказала Катя. Вони з донькою провели хлопчика до його квартири темним уже мікрорайоном. Марсика прихопили, звісно. Куди ж без нього?
— Дякую, тітко Катю… — зніяковіло пробурмотів хлопчик, прощаючись. А потім додав: — Класний у вас собака!
Минув тиждень. Катя, повертаючись, як завжди, з роботи, помітила дивну річ — щодня Марсик був вигуляний.
— Настю, — сказала вона дочці за вечерею. — Ти нарешті згадала, що у тебе є собака?
— Та… — зам'ялася дочка. — Ми з Ванею Чубенкоим його вигулюємо.
Катя здивовано підняла брови.
— З Ванею?
— Ага. Він сказав, що йому подобається гуляти з Марсиком. Він взагалі мріє, щоб у нього був собака.
Катя здивовано подивилася на доньку, потім усміхнулася.
— Значить, неприємний хлопчисько більше тебе не чіпає?
