Текст поста
—...Завагітнію і народжу!.. А що? Знаєш, Анько, я вирішила: якщо до наступного дня народження, до тридцяти трьох, з особистим життям у мене буде так само, як зараз... тобто — ніяк, то просто народжу дитину для себе! Ну їх, цих мужиків! Мабуть, сім'ю створити мені не судилося...
У невеликому затишному кафе компанія колег відзначала чийсь ювілей. Святкували не першу годину, і гості, чоловіки та жінки різного віку, вже пристойно розслабилися.
Втім, люди поводилися гідно — танцювали, сміялися, жартували. Дві подруги років приблизно тридцяти, не звертаючи великої уваги на те, що відбувалося навкруги, розмовляли за столиком.
— ...Щось ти зовсім, Вірко, носа повісила! Не сумуй! Тридцять два в наш час — це ще не вік! Ти Наталку Кузьменко пам’ятаєш, з нами працювала? Вона вийшла заміж у тридцять шість, вперше в житті, зустріла нарешті «того самого» чоловіка, бо шукала «свою людину». А була теж вже зневірилася! І нічого, через рік народила першого сина, а там майже одразу й другого. Все встигла, до сорока років у неї чоловік та двоє дітей... При тому, що вона не красуня зовсім. Повна, в окулярах, ну ж ти її бачила!.. Ти у порівнянні з нею — модель! Зустрінеш ще своє, не поспішай! Все в тебе ще буде!
— Аню, а що сидіти до останнього, чекати з моря погоди? Буде, не буде... Ніхто ж не гарантує, що в тридцять шість зустрінеться він, «той самий», як у Наталки. Я он років десять вже його шукаю — скрізь, і в Інтернеті, і в реалі. Коло печі не сиджу, скрізь ходжу, їжджу, спілкуюся, ти ж знаєш. І — глухо! Нормальних мужиків нема, а коли і є, то жонаті вже... А час іде. Коли дітей заводити? В сорок п’ять?...
— Ну-ну, не панікуй! Народиш, коли знайдеш чоловіка. До сорока років у тебе ще купа часу, а зараз, між іншим, часто-густо ще пізніше народжують...
— Ну, ні! Це не мій варіант. Не хочу стрибати в останній вагон! Це зовсім принизливо, мені здається. Та й для того, щоб дитину підняти самій, без допомоги, ще потрібні сили. З чоловіком ще туди-сюди, можна й у сорок народити, а от самій... І так уже час підтискає, чесно кажучи. Краще вже я в сорок матиму першокласника, ніж немовля. А якщо зустріну «того самого», то він мене і з дитиною візьме із задоволенням...
—Ну, таке... Справа твоя, звичайно. А від кого народжувати будеш? Від донора?
— Та ну, ти що?! Про це не може бути й мови. Хто знає, що там за донор попадеться? Народжувати від кого попало я не збираюся! Спадковість — справа серйозна. Я повинна сама подивитися на людину, хто він, з якої сім'ї, з яким здоров'ям, як поводиться в побуті. Щоб потім не повилазило таке, що і рад будеш! Нарвешся на алкаша чи ідіота — потім усе життя будеш мучитися. А хіба хтось путній у донори піде? Ні, мені потрібний розумний, з характером, не злидень, і на зовнішність приємний, щоб дитина була гарною...
— І де ти візьмеш такого?
— Та кинь! Це проблема, чи що? Хоч зараз є парочка знайомих, які не проти зав'язати стосунки без зобов'язань. Це заміж вийти — проблема, а так, на кілька разів — не проблема взагалі! Он хоч Івана Олександровича нашого візьми, чим не кандидат? Успішний, вихований, цілеспрямований, з освітою, кар'єрою, грошима. Має двох дітей — гарненьких, здорових, розумних. На дітей кандидата в татусі теж варто подивитись... При цьому вже котрий місяць на мене подивляється, натякає, що коли я згодна, то він не проти...
— Іван Олександрович? Та ж він одружений!
— Ну то й що? Я його з сім’ї красти не збираюся. Мені це не треба зовсім... Завагітнію — і все, до побачення!
— Ну ти даєш!
—Та що ти так прямо за нього злякалася? Я ж не силоміць його в ліжко потягну. Він сам уже півроку спить і бачить, як мене туди заманити... Ну і ось, якщо не перегорить, здамся на милість переможця і використаю його втемну. А якщо він перехоче, то іншого знайду, хай і жонатого. Мені головне, щоб в моєї дитини батько був достойний, а не який попало...
— Та ну. Некрасиво це якось. Непорядно...
— А що такого? Мені від чоловіка й не треба нічого. Ні грошей, ні сил, ні часу. Я йому й казати нічого не буду — ну, в тому випадку, якщо вийде завагітніти. І дитина буде тільки моя.
— А якщо він дізнається?
— Ну, дізнається, то й дізнається — мені що? Особисто я на його місці тільки рада була б. Вкладатися не треба, а дитина є. Ще, може, і подякує, якщо здогадається...
***
Як вважаєте, «використовувати чоловіка» без його згоди, щоб народити дитину — погана ідея?
Ну а що робити, коли народжувати взагалі ні від кого? Ну не зменшиться ж від мужика! Тим більше дівчина йому подобається, і від стосунків з нею він і сам не проти.
Матеріально дівчина ні на що не претендує, а йти до клініки, зв’язуватись з донором — не хоче. Може, боїться, наприклад, медичного втручання, а може — не хоче одержати «кота в мішку», народити невідомо від кого. Так, ми всі чули, що донорів перевіряють вздовж і впоперек. Але якось відчути якість такої перевірки на своїй шкурі страшнувато.
А чоловіків нема чого шкодувати! Вони дорослі люди, і чудово знають, звідки діти беруться.
Чи все ж таки не можна так — і точка? Що думаєте?
