Текст поста
— …Та ти що, Марино, сто одна троянда, справді?! Я думала, такі букети бувають тільки на фото в Інтернеті. І головне — просто так, не на день народження, не на Восьме березня… Щастить тобі… Та звідки я знаю цей ресторан, я ж ніде, крім кафе біля нашого дому, і не буваю… Справді?! Тільки один салат за тисячу? Ну й ціни! Нічого собі… Ну так, звісно, не ти ж платила, ха-ха-ха!
Геннадій з’явився у дверях кухні. Дружина Наташа стояла біля вікна, спиною до нього, і захоплено говорила по телефону. Голос живий, сміхотливий, навіть якийсь молодий. Він уже знав, з ким вона розмовляє. Звісно, Марина зателефонувала, найкраща подруга. Тому Наталка все кидає і годинами розмовляє з нею — Марина ж розлучилася три місяці тому.
— Ну, я рада за тебе, Марино! Класно тобі! А то сиділа б зараз зі своїм Борисом, дивилася б на його потилицю за комп’ютером та прала його шкарпетки… Ага, вічно в роботі, допомоги не дочекаєшся, уваги — нуль…
Геннадій кашлянув. Усередині неприємно кольнуло. Не від слів навіть, а від інтонації, з якою Наталка говорила про подругу — із схваленням, із захопленням, із якимось азартом.
Наташа з Мариною чотири роки тому разом народжували, лежали в одній палаті в пологовому будинку. Потім з’ясувалося — ще й живуть у сусідніх будинках. Подружилися. Гуляли разом з візочками, сиділи на лавках, обговорювали прикорм, перші зуби, безсонні ночі. Звичайне спілкування на тлі однакових турбот. У обох діти, народжені в один день.
Сім’я у Марини на вигляд була як у всіх. Чоловік працював, не пив, не гуляв, не влаштовував скандалів. Так, постійно за комп’ютером просиджував, і у фінансовому плані зірок з неба не хапав. Так, трохи лінивий: по господарству особливо не рвався допомагати. Але хто зараз рветься? Геннадій і на себе приміряв — він теж після роботи міг залипнути в телефоні або в новинах. Іноді й по роботі треба було ввечері сісти за комп’ютер: написати листа, перевірити пошту, щось переслати.
А потім Марина раптом розлучилася із своїм Борисом. Що там у них сталося, Геннадій не знав, дружина не розповідала. Проте якось миттєво їх сім’я зруйнувалася, і Марина після розлучення ніби з ланцюга зірвалась.
Клуби, чоловіки, подарунки, ресторани, машини. За три місяці Наталка вже знала по іменах чоловік десять Марининих коханців. Подруга телефонує їй мало не щодня, хизується своїми пригодами. Розповідає захлинаючись — хто що подарував, куди возив, як залицявся. І Наталка слухає, роззявивши рота, ці казкові історії.
— Уявляєш, цей Андрій Маринці просто так квіти на роботу привіз! — сказала вона чоловікові, закінчивши розмову з подругою. — Букет зі 101 троянди. Просто так!
Геннадій тільки хмикнув:
— А як же! Просто так. Усі чоловіки тільки й мріють квіти просто так розвозити.
Наташа подивилася на нього якось дивно. З докором.
— Тобі б тільки все знецінити.
Він замовк, але всередині закипіло. Він не знецінював. Він не розумів, чим тут захоплюватися.
Дитина у Марини тепер майже постійно з її матір’ю. Геннадій свого сина вранці в садок відводить і бачить, що Маринин син із бабусею — діти ж в одній групі. На вулиці у дворі гуляє найчастіше теж не з мамою. Таке враження, що Марина додому тільки переодягтися заїжджає.
І ось цим треба захоплюватися?
Чим далі, тим більше ці розмови Наталки з подругою його дратували. Дружина стала частіше порівнювати.
— Марина каже, її колишній узагалі її не помічав, тільки в комп’ютері сидів…
— Ну сидів, і що? — роздратовано відповів Геннадій. — Може, він там по роботі щось робив. Я от теж іноді сиджу!
Наталка зам’ялася:
— Я не про тебе.
Але вже було про нього.
Вечорами вона все частіше сиділа в телефоні, чекала дзвінків від подруги, переписувалася. Усміхалася загадково, зітхала. А Геннадій ловив себе на тому, що в хаті в них з’явився якийсь новий настрій. Неспокійний. Наче хтось відчинив вікно і впустив протяг.
Він почав дратуватися через дрібниці. Помічати, що Наталка дивиться на нього оцінююче. Наче приміряє до чужої історії.
Минулої суботи вони збиралися в магазин, син вовтузився з черевиками, Геннадій шукав ключі. І тут знову подзвонила Марина. Наташа відійшла з телефоном до вікна:
— Та ти що! На вихідні поїхали на море? Здорово!
Він не витримав:
— Наталко, може, вже досить це слухати?! Може, час зайнятися власною сім’єю, поки вона в тебе ще є?
Вона обернулася, здивована:
— У якому сенсі?
— У прямому. Може вже досить це слухати? Три місяці одне й те саме. Клуби, чоловіки, ресторани. Тобі самій не дивно?
— А що дивного? Людина після розлучення жити почала.
— Жити?! — голос у нього зірвався. — Дитина в бабусі, сама по чоловіках скаче. Чудово так жити.
Наташа спалахнула.
— Не смій її засуджувати! Ти не знаєш, як їй було погано в шлюбі!
— А ти знаєш? Ти з ними жила? У розлученні завжди винні двоє. Може, її чоловік теж багато цікавого розповів би про їхній шлюб…
Наталка замовкла, але в очах з’явилася образа.
— Ти просто заздриш, що в неї тепер життя цікавіше.
Геннадій навіть не одразу знайшовся, що відповісти.
— А є чому заздрити? Цим істеричним стрибкам із ліжка в ліжко? Наталко, ти взагалі чуєш, що говориш? Ти теж так хочеш?
На кухні повисла важка тиша. Син вовтузився в коридорі, стукав черевиками по підлозі.
Після сварки весь день минув мовчки. У магазині ходили різними рядами. За вечерею сиділи тихо, тільки ложки дзенькали об тарілки. Наталка більше не брала телефон при ньому, але він бачив — повідомлення приходять, екран спалахує.
І ця тиша була гіршою за розмови.
Геннадій упіймав себе на думці, що їхній шлюб теж починає ламатися. Як раніше казали — тріщати по швах. У голові дружини повільно, по краплі, змінюється картинка нормального життя.
Як пояснити дорослій людині, що не кожне розгульне життя — щасливе? І що захоплюватися тут, по суті, нічим?
Що скажете?
