Текст поста
Антоніна Іванівна не злюбила невістку з першого дня. Навіть не з першого, а з того самого моменту, як син привів Марину знайомитися. Чуло, мабуть, серце, що нічого хорошого чекати від неї не доводиться.
— Ну, як тобі майбутня невістка? — спитала Антоніну сусідка Зінаїда біля під’їзду, коли молоді сіли в машину.
— Та так собі — не дуже, — сказала тоді Антоніна Іванівна, щойно син з нареченою від’їхали. — Наш Ігор міг би собі й кращу знайти, він хлопець помітний. А ця — ні те ні се. Сидить, очима кліпає, як баран на нові ворота. Розмовляє, рота майже не розкриваючи, наче через силу змушує себе.
— Та чого, з виду ніби нормальна дівка, — обережно заперечила Зінаїда.
— Нормальна! — пирхнула Антоніна. — Нормальна б одразу спитала: «Чим допомогти?» Намагалася б якось сподобатися батькам нареченого, розповіла б щось про себе. А ця — сіла, чай п'є, печиво жує, слова не витягнеш — «так», «ні» — і все. А ми що, чужі, чи що? Ми батьки! Нам треба знати, що за людина з нашим сином житиме, яка мати у наших онуків буде...
З того дня Марина була записана в «нікчемні». Причому за всіма пунктами. Готує — не так, все смажить до чорного та пересолює. Прасувать не вміє — у сина на штанях вічно «стрілки» криві. Підлогу миє — розводи залишаються. А найгірше — онуків не народжує.
— Час іде, — хитала головою Антоніна Іванівна. — Мені вже шістдесят із хвостиком, а я ще бабцею не побула. Навіщо жила, питається?
Дякувати богу, молоді жили окремо. Антоніна Іванівна сама не раз говорила:
— І добре, що окремо. А то б ми з нею одна одну поїдом їли.
Але навіть на відстані Марина примудрялася діяти Антоніні на нерви.
Петрович, її чоловік, був абсолютно з дружиною згоден, але мовчав, зазвичай лише кивав і підливав собі.
***
Свекор, Петрович, пив. Не те щоб у свята — а так, за настроєм. Правда, настрій випити він мав майже завжди. Антоніна Іванівна вважала це справою життєвою.
— Усі п'ють, — сміялась вона. — Хто не п'є — той або хворий, або шпигун.
Але Петрович пив більше, ніж усі. І допився до того, що його поклали на операцію: жовчний міхур — геть, половину підшлункової — туди ж. Повернувся він із лікарні худий, злий і тверезий... Протримався рівно місяць.
— Ну що ти, Тоню, прискіпуєшся? — виправдовувався він, ховаючи пляшку. — Мені ж лікарі сказали: трохи можна.
— Вони тобі інше говорили, — бурчала Антоніна. — Зовсім не можна!
— А жити як? — філософськи зітхав Петрович. — Подивися навкруги — один непорядок скрізь. Тому й п'ю... Внуків, знову ж таки, немає в нас і досі. Як тут не випити? Ти не хочеш пригубити?
Антоніна Іванівна зітхала, сідала поряд. Пити — не пила. Але поговорити любила. Особливо про онуків, яких невістка-гадюка ніяк не народить.
У п'яному вигляді Петрович теж ставав говірким. Особливо тягнуло його до телефону. Він дзвонив синові, плутався в словах і щоразу заходив з одного й того самого:
— Ну, що? Коли ж онуки будуть? Га? Я ж не вічний! Дивись, не дочекаюся...
Іноді слухавку брала Марина. І тут починалось.
— Не ваша справа! — різко відповідала вона. — Не лізьте у наше життя!
— Та я ж по-доброму… — бурчав Петрович. — Хочу знати, коли мені внучків народите...
— Коли треба, тоді й народимо! — відрізала Марина. — А поки що не треба нам.
Якось вона раптом запитала:
— Вас що, геморой давно не мучив?
Петрович навіть протверезів від несподіванки.
— Що?..
— Та так… — хитро протягнула Марина. — Ви все про онуків. Наче вони ваш головний геморой. Видно, давно справжнього геморою не було.
Антоніна Іванівна, якій Петрович потім це переказував, половини не зрозуміла, але загальний знущальний тон невістки вловила.
— От же ж, гадюка! — хитала вона головою. — От же послав бог невісточку! За гріхи, мабуть...
***
Здоров'я Петровича тим часом остаточно пішло під укіс. Тепер почала боліти печінка. Поклали до лікарні, але й там Петрович примудрявся попивати. У стаціонарі лікар, молодий, суворий, сказав прямо:
— Якщо не перестанете пити, то з лікарні вже не вийдете.
Петрович злякався. По-справжньому. Закодувався, пити перестав. Після стаціонару засів удома, жодних друзів за гаражами — дивився телевізор, їв прісну їжу, що йому готувала Антоніна, і сумував.
— От якби онуки були… — зітхав він. — Я б із ними порався. Жити захотілося б.
Антоніна Іванівна підтакувала:
— Звісно! Онуки — це було б добре. А без них що? Порожнеча. Та хіба від цієї гадюки онуків дочекаєшся? Знайшов собі Ігор королівну — на нашу голову...
***
Сусідкам вона скаржилася на невістку регулярно.
— Не народжує вона мені онуків, — казала Антоніна Іванівна. — Із зловредності. От чує моя душа, назло робить...
— Та що ти, Антоніно, причепилася до них із цими онуками? Може, не виходить у них... Зараз молодь уся квола, — заперечувала сусідка. — На вигляд — ніби нормальні, а здоров'я з молодості немає.
— Еге ж! Як би не так! — відмахувалася Антоніна. — Лінива вона. Їй аби не перетрудитися, для себе жити хоче.
І взяла Антоніна Іванівна моду раз на тиждень дзвонити до Марини.
— Ну, що? — починала вона без реверансів. — Ти там ще не вагітна?
Марина сердилась, огризалась, могла слухавку кинути. А якось, видно, зовсім допекла її свекруха.
— Та вагітна я, вагітна! — вигукнула вона. — Народжу скоро!
Антоніна Іванівна прямо сіла.
— Правда? — перепитала вона, а в самої аж серце забилося.
— Авжеж що правда! — глузливо кинула Марина і поклала слухавку.
***
Антоніна Іванівна жарту не зрозуміла. Який тут гумор — така справа! Вона одразу повідомила новину Петровичу.
— Чуєш? — сказала, ледве стримуючи радісні сльози. — Будуть у нас онуки.
Петрович зблід, потім почервонів, потім засміявся.
— Оце так-так! — пробурмотів він, ударивши кулаком у долоню. — Оце новина! Ну, за таке діло… Як не випити?
І випив. Одну чарку. Потім ще...
Швидку викликали вночі. Антоніна Іванівна сиділа на табуретці і повторювала:
— Я ж казала… Я ж знала…
Петрович помер у лікарні, так і не дочекавшись онуків. Так і не побув дідом.
***
Що ніякої вагітності немає, не було і не планувалося, Антоніна Іванівна узнала у день похорону. Марина, втомившись відповідати на запитання про «майбутнього онука», роздратовано сказала:
— Та пожартувала я тоді! Набридли ви мені зі своїми дзвінками.
Антоніна Іванівна нічого не відповіла. Тільки подивилася так, що в Марини мурашки побігли.
***
Тепер Антоніна Іванівна сидить біля під'їзду із сусідками — хоч якась розвага. Часу вільного багато — дієтичне готувати не треба, онуків, знову ж таки, нема.
— Згубила вона його. Гадюка! Хорошу людину в могилу звела. Все через неї!
Сусідки кивають. Тому що чужа біда завжди зрозуміліша, коли у неї є винний.
А правда, як водиться, лежить десь між пляшкою, телефонними дзвінками та словами, сказаними спересердя.
